Смирнов Олександр Валентинович НЕОРОМАНТИЧНІ КООРДИНАТИ ГУЛЯЙПІЛЬСЬКОГО ЛОКУСУ В ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

 

НЕОРОМАНТИЧНІ КООРДИНАТИ ГУЛЯЙПІЛЬСЬКОГО ЛОКУСУ

В ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

 

Смирнов Олександр Валентинович

Запорізький національний університет

Науковий керівник: Ніколаєнко Валентина Миколаївна, к. філол. н., доцент

Запорізький національний університет

 

В статье рассмотрено факты сублимации запорожских реалий в поэзии М. Брацило, установлено их биографические «исходные» и художественные «производные», изучено специфику их неоромантической трансформации.

Ключевые слова: архетипный мотив, концепт, локус, мифологема, неоромантизм, референт, символ.

The facts of sublimation of Zaporizhzhia realities in the Maryna Bratsylo’s poetries are scrutinized in the article. Their biographical initials and artistic derivatives are inferred, and the specificity of their neo-romantic transformation is researched.

Key words: archetypal motive, concept, locus, mythologeme, нneo-romantism, referent, symbol.

 «Охудожнення» дійсності у творчості певного митця – комплексний процес кодування усвідомлених та неусвідомлених рефлексій за допомогою засобів мови. Під час його перебігу відбувається своєрідна поетична «транслітерація» тих думок, емоцій, станів тощо, котрі виникали в письменника стосовно певного елемента субстанції дійсності. Через це, вивчаючи художню «репліку» того чи того явища в поезії, можна встановити ключові аспекти авторського світогляду, простежити певні мистецько-рецептивні нюанси тощо.

У цьому контексті доволі цікавою є лірика М. Брацило. Центральне місце в ній займає концепт дому – філософсько-біографічна модель уявлень письменниці про рідний край, вивчення якої дозволить глибоко осягнути авторську картину дійсності та з’ясувати роль запорізьких реалій у ній.

Творчість М. Брацило мисткині перебуває в полі зору дослідників. Її студіювали В. Жилінський, А. Клименко, А. Рекубрацький, С. Стрілець, Ю. Тонєєва та ін. Утім, гуляйпільський локус як елемент віршопростору письменниці ще не фігурував у наукових розвідках, чим зумовлена актуальні статті. Мета дослідження – окреслити світоглядно-вербалізаційну парадигму міметичної трансформації запорізьких реалій у текстах М. Брацило. До основних завдань розвідки зараховуємо: 1) визначення світоглядних домінант і їх виявів у степових поезіях мисткині; 2) встановлення взаємозв’язку між неоромантичним змістом і вербалізаційним інструментарієм віршів авторки.

Творчий шлях М. Брацило «стартував» у запорізьких степах. Авторка з ранніх літ мала благотворний досвід контакту з природою, що рефлексувався в її поезіях у вигляді степу як масштабної когнітивної метафори дитинства з усіма атрибутами його психологічної атмосфери: безтурботністю, ідилічністю й казковістю. Через хронічну хворобу поетеси батьки часто вивозили її за місто, до бабусі й дідуся, які жили на станції Гайчур (Гуляйпільщина) [див. : 2, с. 199]. Там, відновлюючись на лоні природи, мисткиня і провела період своїх поетичних стартів. Тож у її творчості наскрізним концептом є дім-локус запорізького села (Гуляйполя), позначений варіаціями архетипних мотивів.

Цей когнітивний домен в доробку письменниці розкривають кілька референтів. Серед них основним є концепція прихистка, де, на противагу складнощам дорослого життя, культивується високоморальність і нівелюються хвилювання. Цю ідею виражають образи-символи, вписані в гуляйпільський ландшафт: квітка, яка захищає від кохання, спокій серед незламних скель, росяна квітка Надії, крапля роси, здатна втамувати одвічну спрагу. Вони ніби підносять над буденністю, здавалося б, реалістичний колорит текстів.

У поетичній системі мисткині занурений у таїни світу дитинства локус Гуляйполя виступає своєрідним центром тяжіння, місцем сили, нейтралізації негативних експірієнсів. Саме в степи лірична героїня скеровує своє зраджене кохання, металогічно описуючи його, як осінь, котра відступає перед зимою: «Ген, осінь на багряному коні / Промчала … [туди, де] холоне степ…» [2, с. 18]. Та й творче еґо, приголомшене сумним фіналом історії любові, декларує: «Народжена із зоряного степу, / Я знову повертаюся туди» [2, с. 16].

Рух у такому підкреслено антеїстичному річищі зумовлений міфологемами. Якщо апелювати до Біблії, згідно з якою людина створена із землі та насамкінець туди й повертається, або грецьких міфів, де Антей бере свою міць від землі, чи слов’янських билин, де богатирі для відновлення сил припадають до землі, то можна встановити, що намагання черпати енергію гуляйпільського локусу – результат злиття у свідомості текстового «Я» язичницьких і християнських вірувань, що властиво українському світогляду.

Хоча, на відміну від установки міфологічного наративу на достовірність, концепція прихистка в доробку М. Брацило трактується здебільшого в дусі чарівної казки. Дім для її ліричного суб’єкта – відмежоване від решти світу місце – аналог вирію, куди можна потрапити скоріше ментально, аніж фізично. На це натякають поодинокі поетикальні маргіналії, де вловлюється деррідівський текст із правдивим модусом.

Наприклад, у поезії «На прощання» два рядки останнього катрена вміщені, здавалося б, тільки для підтримки строфічного ладу: «А птахи білосніжні линуть, линуть / Під хмарами… Далеко тихий край» [2, с. 20]. У тематичний ореол вони вписані опосередковано (адже твір маніфестує повернення «ad fontes» (до джерел), у степи, після розставання з коханим). Але коли врахувати той факт, що птахи у слов’янському фольклорі є медіаторами між світами, то деконструкція поетикального марґінесу оприявлює приховану тему двоєсвіття, вносячи в інтерпретацію потужний неоромантичний акорд.

Під таким ракурсом закономірним виглядає факт опису когнітивного домену гуляйпільського простору в більш пізніх текстах мисткині двома концепціями: дім як убезпечена від суспільства територія і як втрачений рай.

Очевидно, письменниця, пірнувши в «океан» дорослого життя, відчула непомітну їй під час перебування в махновських степах різницю між наявним і бажаним у соціумі. Це потягло за собою переживання вразливої поетичної натури, емоційний дисбаланс, а вони за законами сублімації «неоромантично проросли» й у світі віршів. Не випадково текстове «Я», стикаючись із недосконалістю суспільства, намагається повернутися до гуляйпільського локусу, аби відновити внутрішню гармонію: «Я босоніж в гостину до прадіда, / Приминаючи трави, йду» [1, с. 8].

Справа в тому, що для текстового «Я» цей локус-аналог дому – поняття метафізичне, блаженний стан душі, амальгама свободи й захищеності, котру можна сповна відчути лише в дитинстві, коли моторошна сутність суспільства людині ще не відома. І в такому сенсі міфологема куштування забороненого плоду трактується скоріше не в ключі гріхопадіння, а як пізнання соціального зла, що обмежує неоромантичний політ особистісних поривань «ins blaue».

Лірична героїня констатує: «… степи розпродані / І проміняні на земне» [1, с. 8]. У цій антитезі ясно вчувається тема вигнання з раю, котре для неї є черговим етапом процесу дорослішання, коли дім-прихисток під упливом стресу й динаміки життя переміщується з локусу Гуляйполя в модус пам’яті: «Земля моя. Чисто і свято / Кохаю її в собі» [2, с. 27] («Мені не сестра…»).

Отже, локус Гуляйполя як віддзеркалення чистоти й безтурботності дитинства в доробку М. Брацило уособлює ірраціональний порив особистості, спрямований у макрокосм прекрасного, внаслідок чого запорізький пейзаж актуалізується біполярно, існуючи і в ментальній, і матеріальній формах. В естетично-інтенціональній системі текстів він набуває виразного неоромантичного забарвлення, де порив «ins blaue» вчувається в мотиві повернення. На фоні частотного вжитку символів і персоніфікацій, просякнутих закоріненою в мудрість предків фантазією текстового «Я», гуляйпільський локус у М. Брацило набуває широкого діапазону обрисів, варіюючись від цілком реального місця сили до сплетеної з дитячих згадок країни мрій.

Література

1.       Брацило М. А. Хортицькі дзвони : поезії. Запоріжжя : Хортиця, 1995. 48 с.

2. Брацило М. А. Я зроду тут живу… : рання лірика, спогади сучасників. Запоріжжя : Дике Поле, 2018. 248 с.