НАРАТИВНІ ТИПИ В ІСТОРИЧНІЙ ПРОЗІ Н. БІЧУЇ
Асатрян Сусанна Артурівна
Запорізький національний університет
Науковий керівник: Горбач Наталія Вікторівна,
к. філол. н., доцент
Запорізький національний університет
Аннотация: В работе сделана попытка
классифицировать нарративные стратегии в малой прозе Н. Бичуи, которые
являются структурным базисом в построении художественного произведения.
Определены повествовательные формы, которые моделируют текст и в целом
формируют стилетворческую, художественно-пространственную и нарративную
структуры новеллистики писательницы. Акцентировано внимание на смешанно-сменных
типах нарации, которые базируются на бинарных гомодиегетических,
гетеродиегетических или экстрадиегетических оппозициях открытого / закрытого,
всезнающего / неуверенного нарраторов, рассказчика-женщины / рассказчика-мужчины.
Ключевые слова: рассказчик, наррация,
смешанная переменная наррация, гомодиегетический рассказчик,
гетеродиегетический рассказчик, екстрадиегетический рассказчик, бинарная
оппозиция.
Summary: In the work an attempt is made
to classify narrative strategies in N. Bichuya᾽s
Short Prose, which are the structural basis in the construction of a work of
art. Narrative forms are outlined, which model the text and generally form the
stylistic, artistic-spatial and narrative structures of the writer᾽s short
stories. Ramus focuses on mixed-variable types of
narration, which are formed on binary homodiegetic, heterodiegetic or
extradiegetic oppositions of open / closed, omniscient / insecure narrator, female
narrator / male narrator.
Key words: narrator, narration, mixed-variable narration,
homodiegetic narrator, heterodiegetic narrator, extradiegetic narrator, binary
opposition.
Історична
проза Н. Бічуї є чи не найдовершенішим складником її творчого доробку. В
художній формі втілюючи суб’єктивний погляд на минуле, вона відзначається
самобутністю рецепції історичного матеріалу: авторка «не апелює до історичних
джерел, не полемізує з версіями дослідників, а використовує історичні знання
для розгортання внутрішніх історій і персонажів, і своєї власної» [2, с. 71].
Об’єктом нашого
дослідження стали наративні типи історичної малої прози Н. Бічуї, які
реалізуються у творах «Дрогобицький звіздар», «Спогад про Грузію», «Буєсть
Митусина», «Сотворіння тайни», «Великі королівські лови», «Зачин до оповідання
про Донелайтіса», «Кам’яний господар», «Показія, або Те, що не потрапило до
оповідань». Звернення до цього аспекту зумовлене тим, що аналіз згаданих
оповідань і новел із точки зору їх оповідної структури, яка є однією з ключових
у художній системі твору, залишається поза дослідницькою увагою.
Із
точки зору наративної організації, мала проза Н. Бічуї на історичну тематику
позначена цілковитою оригінальністю. В обраних для дослідження творах ми можемо
простежити відхід від класичного наративу й утворення змішано-змінного типу
нарації. Н. Римар з цього приводу зазначала, що «…письменниця не тільки
виразно екстраполює читацьку настанову, тримаючи реципієнта постійно ніби під
прицілом, але й наративну організацію майже кожного тексту подає як своєрідний
лабіринт, із якого нарататор ніколи не вибереться сам без допомоги наратора. Із
творів чітко виступає позиція наратора: все потрібно зображати у взаємозв’язку,
а не окремо…» [3, с. 53].
Варто зазначити, що в
дослідженні ми послуговуємось наративною теорією Ж. Женетта, згідно з якою
у творі можуть бути представлені гомодієгетичний, гетеродієгетичний та
екстрадієгетичний наратори.
Зауважимо,
що більшість творів, у яких реалізується історичний наратив, належать до малих
жанрових форм, однак при цьому письменниця вдається до змінних нарацій у межах
одного тексту. Так, у новелі «Спогад про Грузію» відбувається перехід від
гомодієгетичної нарації до гетеродієгетичної; у новелі «Камінний господар»
гомодієгетичний наратор-жінка змінюється гомодієгетичним наратором-дитиною; у
«Зачині до оповідання про Донелайтіса» ми-наратор-переходить у ви-наратора;
подібне відбувається й у новелі «Біла Віла: ти-наратор транспонується у
вона-наратора. Дещо відрізняються новела «Буєсть Митусина», у якій
спостерігаємо третьоособового екстрадієгетичного наратора, та повість «Десять
слів поета», де простежується роздвоєний наратор (поєднанання я-оповідача та
екстрадієгетичного наратора).
Однією
з найбільш поширених оповідних стратегій у малій прозі письменниці є
відкритість або закритість наративного простору. Так, відкритість нарації
досягається у творах, де постать наратора накладається на особу авторки і твори
набувають біографічного підтексту. Наприклад, у новелі «Показія, або Те, що не
потрапило до оповідань» ми можемо спостерігати як письменниця розкриває перед
нарататором творчу майстерню митця, вдається до коментарів щодо створення
мистецького продукту (подібною є й повість «Десять слів поета»). Саме тут можна
простежити діяльність екстрадієгетичного наратора. Натомість закрита нарація
навпаки окреслює перед нарататором чітку межу дозволеного сприйняття, за яку
він не повинен виходити. Наратор так би мовити контролює процес читацького
усвідомлення та вибудовує перед ним уже сформовану авторською уявою картину. Це
спостерігаємо в новелах на історичну тематику «Великі королівські лови»,
«Камінний господар», «Дрогобицький звіздар», де Н. Бічуя окреслює кордони
наратативного сприйняття.
Ще
один різновид бінарної опозиції – всезнаючий і некомпетентний наратор (за Н. Римар).
Всезнаючий наратор – це дійсно той наративний тип, який зустрічається майже в
усіх творах та загалом характеризує оповідну манеру Н. Бічуї. Для цього
типу визначними рисами є інтелектуалізм, всеохопність та енциклопедичні знання.
Більшою мірою саме всезнаючий наратор вибудовує сюжетну платформу, окреслює
змістову наповненість творів, спектр порушених проблем. Виступає він з
гомодієгетичних або екстрадієгетичних позицій, ніби зі сторони спостерігаючи за
тим, що відбувається, дозволяє собі суб’єктивні коментарі та зауваження, певні
висновки. Наприклад, у новелі «Зачин до оповідання про Донелайтіса» наратор
робить досить суб’єктивне зауваження, яке змушує й читача задуматися: «Може,
якраз тоді, коли філософ Іммануїл Кант розмірковував над проблемами чистого
обов’язку… Донелайтіс старанно примірював у собі самому селянина й пастора…»
[1, c. 120]. Або ж у новелі
«Дрогобицький звіздар» оповідач ніби підкидає нарататорові думки для роздумів:
«Хтось твердив категорично, що слава його не менша Каллімахової, а хтось
знайшов свідчення, ніби великий Коперник був Котермаковим учнем, а інший
запевняв: знаменита праця в галузі медицини, автор якої був досі невідомий,
належить Дрогобичу» [1, с. 55]. Сам же наратор при цьому займає позицію
відсторонену: «Все було про Котермака правдою і все – бридня» [1,
с. 56],
але, не зважаючи на це, ми відчуваємо його суб’єктивну позицію та усвідомлюємо, що
він знає набагато більше, ніж говорить.
Що
стосується некомпетентного наратора, то, на нашу думку, він є доволі співвідносним
із невпевненим наратором, оскільки часто ми відчуваємо сумнів, припущення в
мові оповідача. Спричинено це тим, що, в основному, наратор будує оповідь не на
відтворенні історичних подій чи достовірних фактів, а на зануренні в свідомість
персонажа. Зважаючи на це, логічною та вмотивованою є своєрідна невпевненість у
потрактуванні думок та вчинків героїв: «… я, правда, не знаю, що могли подавати до столу в домі
пастора…» [1, c. 124] («Зачин
до оповідання про Донелайтіса»); «Я не знаю напевно, що робив того вечора Юрій Котермак, не
буду вас переконувати, що тільки так могло бути…» [1, c. 49]
(«Дрогобицький звіздар»); «Може, сам Ніко насміявся б із цього бажання, бо й
справді – чому не посміятися?» [1, c. 101] («Спогад
про Грузію»); «…але, може, це була тільки луна, відгомін, а в чорне був убраний
Юда…» [1, c. 174] («Біла
Віла).
Цікавим
є той факт, що Н. Бічуя вдається й до зміни оповідних структур відносно
статі наратора. Так, ми зустрічаємось з гомодієгетичними чоловіком-наратором і
з жінкою-наратором. Варто зауважити, що Н. Бічуї доволі вправно вдається
передати гомодієгетичний чоловічий тип нарації: «Року 1967, влітку, я сидів у
відкритій, притуленій до червонястої стіни будинку кав’ярні й смакував
духм’яний напій…» [1, c. 45]
(«Дрогобицький звіздар»). Авторка вдало експериментує й зі зміною
наратора-чоловіка у наратора-жінку в межах одного твору. Так у новелі «Показія
…» спочатку оповідь веде чоловік, а згоджом наратором виступає вже жінка: «Не
годен зрозуміти, кому належать душі цих людей?» [1, с. 139]; «Втупившись у
телевізор, просто дивлюся. Телевізор увімкнений, я – вимкнена. Зовсім вимкнена»
[1, с. 140]. Однак домінантною у творах все одно залишається
наратор-жінка, яка виступає в різних іпостасях та вікових образах: «Я звикла до
неговіркої вдачі Богдана й до того, що я молодша сестра…» [1, c. 99] («Спогад
про Грузію»); «Я існувала з тим першим сном від самого дитинства, з тою першою
його одміною…»
[1, с. 32] («Камінний господар»).
Отже, наративні структури
малої прози Н. Бічуї на історичну тематику характеризуються змінністю та
змішаністю, що є ознакою цілковито авторського письма. Письменниця повсякчас
експериментує з оповідними формами, введенням бінарних опозицій, тим самим
розширюючи сюжетно-композиційні, змістові та художні рамки творів.
Література
1. Бічуя
Н. Великі королівські лови :
новели та візії. Львів : ЛА
«Піраміда». 2011. 192 с.
2. Горбач Н. Специфіка
реалізації авторських інтенцій в історичних новелах збірки «Великі королівські
лови» Н. Бічуї. Вісник Запорізького
національного університету. Серія :
Філологічні науки : зб. наук. праць. Запоріжжя : ЗНУ, 2015. № 1.
С. 199–209. С. 70–77.
3. Римар Н. Наративні стратегії художньої прози
Н. Бічуї : дис. …
канд. філол. наук : 10.01.01. Переяслав-Хмельницький, 2016. 230 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар